Сєвєродонецький фаховий коледж культури і мистецтв

   В чудовий квітневий день (23 квітня, 1891 р.), народився один з найяскравіших талантів у світі музики – Сергій Прокоф’єв. Напередодні річниці з Дня народження композитора (17-19 квітня 2019 р.) в Сєвєродонецькому музичному коледжі культури і мистецтв ім. Сергія Прокоф’єва відбувся Перший відкритий конкурс піаністів «Прокоф’євські ігри», який зібрав ціле сузір’я юних талантів з 6 областей України.

   Сергій Сергійович народився в невеликому українському селі Сонцівка (нині село Красне Донецької області), але ім’я цього неперевершеного майстра тісно пов’язане з багатьма країнами світу: США, Францією, Росією, Німеччиною. Про те він ніколи не забував, що народився в Україні, і дуже цим пишався. Його ім’я знаходиться на вершині списку найбільш виконуваних композиторів ХХ століття. Прокоф’єв написав 11 опер, 7 балетів, 7 симфоній, 8 концертів для сольного інструмента з оркестром, а також значну кількість ораторій і кантат, прекрасні твори камерної вокальної та інструментальної музики, музику для кіно і театру. Всього в доробку понад 130 музичних творів і, на думку багатьох критиків, створив свій ні на що не схожий музичний стиль.

   Як і багато інших видатних особистостей, Сергій Сергійович мав дуже непростий характер, а його творчість і досі викликає палкі дискусії серед фахівців і любителів музики. Прокоф’єв вражав людей, які його знали, надзвичайною для композитора зібраністю, цілеспрямованістю, іноді навіть різкістю.

    Сергій Прокоф’єв, феноменально-талановитий композитор і виконавець вже в 5 років написав першу п’єсу для фортепіано, а в 9 років створив дві опери «Велетень» і «На пустельних островах», причому записав їх до нотного зошита абсолютно самостійно. Коли Сергію виповнилося 10 років, мати відвезла талановиту дитину до Москви, де показала його професору консерваторії Сергію Танєєву. Корифей гідно оцінив перші роботи вундеркінда, настійно порекомендував батькам найняти йому кваліфікованого вчителя для систематичного і серйозного заняття музикою. Старші Прокоф’єви так і зробили, і вже влітку 1901 року в сільському маєтку, де вони проживали, з’явився Рейнгольд Глієр (зараз його ім’ям названо Київський інститут музики).

   Під час вступу в консерваторію ще зовсім хлопчиком, він не міг зрівнятися своїм «багажем» складеної музики з іншими студентами, у яких в запасі було всього по дві, три п’єси. Н. А. Римський-Корсаков, який очолював приймальну комісію, був вельми вражений здібностями не по роках талановитого абітурієнта і прийняв Прокоф’єва на свій курс. Під час навчання в Петербурзькій консерваторії Сергій Сергійович зміг запозичити у чуйних викладачів також більше всіх знань, адже він закінчив не два, а три факультети – фортепіано, композиція та орган. Незважаючи на творче протиборство з деякими вчителями, він знайшов свій власний, неповторний стиль. Викладач по гармонії, А. К. Лядов, часом не витримував його нововведень і лютував: «Это не гармония, а драконы какие-то! Все хотят быть Срябиными, но он дошел до этого за 20 лет, а Прокофьев уже с пеленок... Прокофьев невероятно талантлив!». Саме він був удостоєний найвищої премії імені Рубінштейна і отримав у нагороду великий концертний рояль. Після успішного закінчення навчання сім’я відправляє його в Париж і Лондон, де ще молодий композитор знайомитися з С. П. Дягілєвим, який відкриває йому шляхи до європейської аудиторії. Співпраця видатного композитора з неповторним антрепренером тривала до смерті Дягілєва у 1929 році. В ці роки Сергій Сергійович написав музику до балетів: «Ала і Лоллий», «Блазень», «Блудний син», «Сталевий скок». У перших двох балетах чітко відчувався вплив І. Ф. Стравінського, з яким у Прокоф’єва зав’язалася міцна дружба. До речі, критика, навіть європейська, була шокована новаторською манерою музичної подачі в балеті «Ала і Лоллий», пізніше переробленому в «Скіфську сюїту». Писали, що «публіка все ж сприймала її як прояв музичного екстремізму». У той же час фортепіанні вечори Прокоф’єва з успіхом проходили в Римі та Неаполі.

    Сергій Сергійович пише в своєму щоденнику: «Їхати в Америку! Звичайно! Тут – закисання, там – життя ключем, тут – різанина і дикість, там – культурне життя, тут – жалюгідні концерти в Кисловодську, там – Нью-Йорк, Чикаго. Коливань немає. Навесні я їду. Хоч би Америка не відчувала ворожнечі до сепаратних росіян! І ось під цим прапором я зустрів Новий рік. Невже він провалить мої бажання?». У 1918 році композитор через Японію переїжджає до Сполучених Штатів. За довгі роки життя за кордоном Прокоф’єв багато гастролював в Америці і Європі (а також в Алжирі, Марокко і Тунісі) як піаніст і композитор, він записав у Лондоні свій Третій концерт із симфонічним оркестром. Музикант стає дуже відомим на Заході, більше того, його ім’я входить до плеяди блискучих імен артистичного світу. Він спілкується з Сергієм Рахманіновим, Пабло Пікассо, Анрі Матіссом. При цьому Сергій Прокоф’єв з-за кордону не втомлюється стежити за подіями, що відбуваються у СРСР. За час свого тривалого закордонного «турне» Прокоф’єв тричі приїжджав з концертами до Радянської Росії. І у 1936 році він прийняв рішення остаточно повернутися на Батьківщину.

   Разом з дружиною-іспанкою Ліною Кодіною (Любер), синами Святославом і Олегом композитор остаточно влаштувалася в Москві на вулиці Чкалова. Перед війною композитор створює опери «Семен Котко», «Дуенья», під час Великої Вітчизняної пише музику до фільму «Іван Грозний», оперу «Війна і мир», П’яту симфонію, балет «Попелюшка» та інші твори. Також він співпрацює з режисером Сергієм Ейзенштейном, який запропонував Прокоф’єву написати музику до фільму «Олександр Невський». Під час війни Прокоф’єв багато працював над балетом, 5-ю симфонією, сонатами для фортепіано № 7, 8, 9, сонатою для флейти і фортепіано.

   Не минуло Сергія Прокоф’єва звинувачення в так званому формалізмі в мистецтві. В 1948 році разом з цілим рядом інших найвизначніших радянських композиторів (Шостаковичем, М’ясковським, Поповим, Шебаліним, Хачатуряном) він піддався політичним гонінням. Секретним наказом Комітету у справах мистецтва ряд творів Прокоф’єва було заборонено. Безсумнівно, що цькування композитора сильно підірвало здоров’я Сергія Сергійовича, у якого була гіпертонія. Усі наступні роки він багато і важко хворів, майже не виходячи з квартири чи не покидаючи дачі. Однак за цей час він написав сонату для віолончелі та фортепіано, балет «Оповідь про кам’яну квітку», симфонію-концерт для віолончелі з оркестром, ораторію «На варті миру». Навіть в день своєї смерті великий композитор продовжував писати музику.

   Сергій Прокоф’єв пішов з життя 5 березня 1953, в день смерті Й. Сталіна. Через цей збіг смерть великого композитора залишилася абсолютно непоміченою, а друзям Сергія Сергійовича коштувало чималих клопотів організувати його похорон.

   Біографи Сергія Прокоф’єва відзначають літературний дар композитора. Задатки майстра слова чітко проявляються в оперних лібрето, автобіографіях, «Щоденнику», оповіданнях. Всі ці твори свідчать про універсальність творчої натури композитора, його оптимізм, дотепність, образне мислення, схильність до поетизування. Олег Порокофьев перевів і видав щоденник і інші твори батька, займався популяризацією його творчості. Син Олега і онук Прокоф'єва Габріель став композитором, є власником компанії звукозапису Nonclassical, що займається просуванням молодих музикантів і виконавців сучасної класичної музики.

    У 1991 році в будівлі колишньої сільської школи, де викладала мати композитора, був відкритий Музей Сергія Прокоф’єва на його батьківщині – в селі Червоному Красноармійського району Донецької області (Україна). Там же було встановлено пам’ятник композитору.