Сєвєродонецький фаховий коледж культури і мистецтв

    Відомо, що виховання музиканта-виконавця на музичному інструменті – задача складна, але в той же час вельми цікава. І викладач, котрий береться до справи, завжди відчуває певне захоплення, так би мовити, «драйв», ніби вступаючи в якусь азартну гру: хто кого? А й справді, викладачеві належить не просто навчити студента як говорив великий, здається, Г.Нейгауз, вчасно нажимати на клавіші та іншим премудростям виконавства, але направити, перш за все, свідомість юного музиканта. А це задача не з простих. В наш час, коли масова культура захоплює всі можливі платформи, агресивно втручаючись майже у всі сфери нашого життя, коли так звана поп-музика звучить із вікон будов або автомобілів, коли без неї не можуть провести більшість презентацій у промисловості й торгівлі, викладачу важливо перш за все «відірвати» увагу учня від нав’язаного йому примітиву, а привабити до високих зразків світового мистецтва й привити любов до нього, зацікавити різними засобами. Щоб сформувати митця, потрібно не тільки розвинути технічну базу виконавця, але й сформувати високодуховну особистість. Адже виконавець, будь то піаніст чи співак, акордеоніст або гітарист – перш за все особистість. І від того, чим багата ця особистість, залежить, що її виконавство запропонує слухачам. У великому енциклопедичному словнику мистецтво визначається, як «високий ступінь вміння, майстерності, у будь якій сфері діяльності» [с. 463]. І тут здається, що мова йде про суто технічну сторону. Але ж мистецтво впливає на психіку людини – та її емоції, інтелект, на підсвідомість. Тому важливим є «наповнення» самого виконавця – так званий тезаурус, який залежить від того, скільки книг й які саме прочитано, які картини бачені і як вони пережиті, який музикантський і життєвий досвід вплинули на формування свідомості музиканта. Саме такі складні мікро- і макро- задачі ставить перед собою викладач – створення професійно підготованого музиканта з розвинутим технічним арсеналом і широко розвинутої, духовно багатої особистості.

   Справа в тому, що в деяких видах мистецтва – в живопису, скульптурі, архітектурі достатньо автора і його творіння для сприйняття глядачами. А в музичному мистецтві потрібен посередник свого роду. Хоча нам відомі композитори, котрі самі виконували власні твори – це, наприклад, І.С.Бах, В.А.Моцарт, Л.Бетховен, С.Рахманінов та ін. Однак за різних причин це не завжди є можливим. Часто виконання потребує професійного виконавства, як відзначає, Г.Коган, перш за все тому, що публічне виконання потребує особливого хисту, специфічних даних, а до того ж сил та часу для повсякденного підтримання виконавської форми: «без артистичного «нерву» й темпераменту або без витримки на естраді… без постійно підтримуваної техніки… виконання приречене на «провал»…» і, звичайно, таке виконання не «донесе» зміст виконуваного твору, а навпаки дискредитує його, може й незаслужено. От тут якраз і виникає необхідність в творчій діяльності виконавця. Тож виконавство – це особлива художня спеціальність, яка існує не у всіх видах мистецтв. Таким чином, стає ясно, що від глибини особистості виконавця залежить те, наскільки глибоко він зуміє проникнути в світ образного мислення автора і донести його своїм виконавством до слухачів, збагатити твір своїм власним досвідом, своїми враженнями, створити заново музичний образ.

   Для того, щоб виховати справжнього виконавця, треба переконати студента в необхідності оволодіння глибокими знаннями з різних навчальних дисциплін, особливо музично-теоретичних та культурології, літератури, історії, філософії та ін. А для студентів-народників важливим є ще і музичний фольклор, вивчення котрого сприяє вихованню відчуття нерозривного зв’язку власного виконавства з національним корінням і природою самого інструменту, для усвідомлення особливостей свого інструменту та його виразних можливостей.