Главная

   «Я – українець?!»

   Цьогоріч до Дня української писемности та мови серед студентів І курсу коледжу відбувся конкурс есеїв на тему «Я – українець?!». Есеї відрязнялися своїм настроєм – від трагізму до незаперечної комічності, а це свідчить не тільки про креативний підхід і пошук нових форм, а й про роздуми молоді щодо власної національної ідентичності. Усі учасники були відзначені тематичними подарунками із мотивуючими цитатами великих українців, усілякими літературними «плюшками», а кращі студенти отримали книжки головного «українськомовця» країни Олександра Авраменка − «100 експрес-уроків української». Сподіваємося, що «лайфхаки з української» на крок наблизили наших студентів до успішного складання ЗНО.

Організатор, викладач української мови і літератури
Ганна Саган

КРАЩІ ЕСЕЇ (орфографія і пунктуація авторів збережена)

Вероніка Ткачова, естрадний вокал

   ...холод, сильний холод... давай до нас...

   Я − українець. Стільки разів я чув ці слова від інших людей і кожний казав ці слова по-різному: хтось − із гордістю, хтось − з відразою, з радістю, з сумом. Іноді, слово «українець» звучало для мене, як лайливе слово. Коли тремтів від жаху, слухаючи постріли, я думав, що я українець з острахом, ніби боючись визнати це і бути ураженим кулею.

   ...холод проникає до кісток та підганяє... швидше!

   Коли стояв на майдані, вигукуючи «Хто не скаче, той − москаль!», я казав, що я українець з гордістю, ніби кидаючи виклик усім на світі. Я думав, говорив, кричав, доводив, наполягав. Я, я − українець!

   ...підганяє все далі й далі...

   Де вони всі? Куди поділися? Добра половина поїхала далеко-далеко. Туди. Туди, ще дороги більш рівні, люди більш щасливі, а влада більш чесна. Поїхали, нібито й не вони співали гімн, притуляючи прапор до серця.

   ...пронизливий вітер підганяє...тікай...швидше, швидше!

   А ти залишився. І думаєш: «А чи варте воно того? Може з ними? Поїхати з ними, влаштуватися на роботу, збирати полуницю чи прибирати у будинках багатіїв, одружитися, народити дітей і сконати там, де тебе ніхто не знає, де твоєї мови ніхто не розуміє, там, де шукають таких, як ти?» Думаєш ти довго та...

   ...шалений вітер жене тебе... давай, нумо, швидше!.. тікай звідси, вилазь з тієї ями... давай до нас! у нашу яму... покинь її... давай, вона все одно от-от розвалиться... кидай її, їдь з нами!

   Але ж я народився тут! Саме тут і ніде більше! Україна − моя країна, нічия більше! Я хочу жити і працювати в Україні. Бо хто, окрім мене?

   Я чув і продовжую чути про те, що в Україні погані умови, тому я залишаюсь тут, щоб зробити їх добрими. Їдьте куди хочете, а я залишаюсь творити свою країну так, як хочу того я, Українець!



Хабюк Ольга, оркестрові струнні інструменти

Я українець?

    «Звертатися за допомогою», «Ієрусалім», «інакомислячий», «ні одного разу», «немаловажно», «носити характер», «один-на-один», «переписуватися» - і так кожен день, кожен рік... все життя.

   В наш час можна звідусіль почути «суржик». Суржик − це суміш російської та українських мов, яка була створена в той час, коли була повна русифікація. Тоді це було нормально, тому що нам в прямому сенсі забороняли говорити рідною мовою. Вам не соромно? Стільки років ми відстоювали право «користування» українською мовою, а ви такі: «А давайте не говорити чістим язиком, суржик ж є!». Так складно сказати не "невпопад", а "не до ладу", не "оточуюче", а "навколишнє", не "по вівторкам", а "щовівторка".Людина коли починає говорити правильно сама "кайфує" від своей мови, їй це страх, як подобається, так чому ти не можешь?

   Головною ознакою українця є його мова, це те,чим ми виділяємося на вулиці, чому нас помічають, чому люди думають: «О, він українець, я чую це». Час поміркувати над цим!



Фадєєнко Єлизавета, естрадний вокал

Я українець?

   Напевно, багато хто чув, що до 30 років людина начебто повинна чогось досягти у житті, так би мовити, скласти залік перед самим собою. Я не зовсім з цим погоджуюсь, але вже зараз хочу похизуватися нею – майже 29-річною Україною! Так, можливо, в неї немає багато грошей, вона не розповість про найрівніші дороги та не стане вихвалятися шалено крутими хмарочосами. Інколи, її жителі не можуть знайти спільної мови. Тааак, саме мови, а не порозуміння, але, як на мене, в неї є дещо більше… Вона така проста та до кісток сентиментальна, тремтяче ніжна та по-людські щира. Вона без пафосу, але нею неможливо не захоплюватись.

   Гарантую, що знайдуться ті, хто скаже що вона нічого не варта, що в неї немає майбутнього та взагалі порівняно з іншими вона є ніким. Але, агов! Тільки від нас залежить те, чим ми її наповнимо! Україна подарувала нам чудову землю, прикрасила кожен її куток, а в обмін на це хотіла лише одного - щасливих людей. Тож невже так важко зробити це хоча б для себе?

   Хто я? Чи можу я назвати себе українцем? Або ж краще промовчати? А що Ви скажете, коли люди із Сходу приїздять на Захід, або навпаки? Ким Ви себе відчуваєте?

   Страшно навіть уявляти, що ці питання крадуться в думки до сотень людей, страшно що вони взагалі існують, але ще страшніше те, що на кожне, без виключення, буде різна відповідь.

   Україна – це не влада! Це люди, котрі прагнуть щось змінити, це ті, які не бояться проблем, а навпаки – вирішують їх. Все ховається в нас. І тільки ми в змозі собі допомогти.

   Чи соромлюсь я того, що українка ? Ні, бо є з тих щасливих – небайдужих! З тих, в кого не примітивне мислення, хто розуміє дійсно важливі цінності та з тих, хто може щиро сказати: « Так, я українець!»

   А ким є ти?



Олександра Ісаєнко, академічний вокал

   Я українець? Насправді я не можу відповісти на це питання. Я не чистокровна українка, і, мабуть, в наш час таких вже й не залишилось.

   Інша справа те, що я живу на території України, інколи розмовляю українською мовою, співаю українські народні пісні й тільки з особливого приводу вдягаю українське вбрання. Чи робить усе це мене українкою? Думаю, що все це тільки українська ідентичність. Все те, що повинне вирізняти український народ, його культуру і спільноту серед інших аналогічних об'єктів.

   На мою думку, ось ця «українськість» набагато глибше. Якщо вона є, то ти з легкістю зможеш відрізнити цю людину. Вона може ходити по українських вулицях в американських джинсах «Levis» і не соромитися цього, дивитися, як грає Барселона, але всім серцем вболівати за Динамо, хоч і знати, що вони не кращі, але вірити в це; дивитися новини про Америку, Францію, Німеччину, але переживати за Україну, за солдатів, борги, зарплатню, яку не виплачують шахтарям.

   Багато хто каже, що поїде з України закордон. Їдуть...а потім повертаються, тому що тільки тут ти комусь потрібен, у своїй країні, далеко не ідеальній, якій не можуть дати ладу. Не Україна винна в тому, що вона "така погана". Україна — це лише територія, яку саме МИ робимо Україною.

   Я люблю свій маленький Лисичанськ, в якому балакають суржиком і вщент розбиті дороги. Я люблю цю територію. Я люблю Україну. Так, я можу нарешті назвати себе українкою, хоча б тому, що я тут народилася, живу і переживаю разом з усією Україною, щоб тут не відбувалося. Я українка!

Ваша оценка: Пусто Средняя: 5 (1 голос)

Ми в соц. мережах

   

Оголошення

Соціальна реклама

Статистика